РИМСЬКІ ВИТОКИ РЕЧОВИХ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ В СУЧАСНОМУ ЦИВІЛЬНОМУ ТА ЗЕМЕЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Анотація

У цій статті поставлено за мету дослідження римських витоків речових прав на землю та особливостей їх рецепції в сучасному цивільному та земельному законодавстві України. Для досягнення задекларованої мети та отримання належних результатів використано таку сукупність методів: історико-правовий, порівняльно-правовий, системний, формально-логічний метод, метод тлумачення норм права. Результати та висновки такої діяльності. Проаналізовано систему речових прав на землю в римському праві та визначено, що розмежування позовів до речі та позовів до особи стало підґрунтям поділу прав на речові та зобов’язальні. Встановлено, що римські принципи «nemini res sua servit», «servitus in faciendo consistere nequit» та «superficies solo cedit» сприйняті сучасним цивільним та земельним законодавством України неоднаково: перший відтворено майже без змін, другий доповнено гарантіями захисту власника, а третій діє вибірково. Здійснено аналіз еволюції від римського dominium до сучасного права власності на земельну ділянку, розглянуто рецепцію віндикаційного й негаторного позовів з урахуванням судової практики. Виконано порівняння режиму res mancipi з особливим порядком обігу земель сільськогосподарського призначення. Обґрунтовано, що вітчизняне право сприйняло римську техніку захисту права власності, проте відійшло від її індивідуалістичного змісту з огляду на публічний інтерес і соціальну функцію власності. Здійснено порівняльний аналіз сервітуту, емфітевзису та суперфіцію, з’ясовано зміст модифікованого принципу numerus clausus. Визначено, що найбільшої трансформації зазнав суперфіцій, за яким забудовник набуває право власності на зведену будівлю. Зроблено висновок, що римські інститути залишаються структурною основою регулювання речових прав на чужу землю, однак їхній зміст визначається потребами сучасного цивільного обороту та балансом приватних і публічних інтересів.